Бути щасливою,

бо інвалідність – не вирок!

Сучасна жінка – це і дружина, і мати, і фаховий працівник, і активна громадська діячка. Вона, виконуючи всі свої обов’язки, не забуває, що все ж є жінкою, - привабливою і обдарованою. Сучасна українська жінка, незважаючи на тяжку долю, в тому числі, інвалідність, залишається сильною духом. Вона може ставити цілі, які донедавна здавалися недосяжними, - а згодом їх досягає. Саме такі жінки зібралися 31 липня – 1 серпня у Західному реабілітаційному спортивному центрі «Інваспорт», що у с. Яворів Турківського району Львівської області для участі у семінарі-тренінгу. Тема цього заходу: «Покращення становища та розширення прав і можливостей жінок-інвалідів на виконання Конвенції ООН про права інвалідів». Організатор семінару – Львівська обласна асоціація інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України».

Жінка в Україні: декларації та реальність

Обговорення важливого питання місця жінки з інвалідністю в українському суспільстві об’єднало 30 керівників міських і районних осередків та активістів ЛОАІ. Метою семінару-тренінгу були спільні напрацювання громадських організацій щодо роботи стосовно залучення жінок-інвалідів до активного громадського життя.

Варто зауважити, що сучасні європейські документи гарантують жінкам рівні можливості та права. До прикладу, у Конвенції ООН про права інвалідів, ст. 6, зазначено: «Держави-учасниці визнають, що жінки-інваліди та дівчата-інваліди піддаються множинній дискримінації, й у зв'язку із цим уживають заходів для забезпечення повного й рівного здійснення ними всіх прав людини й основоположних свобод; держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення всебічного розвитку, поліпшення становища та розширення прав і можливостей жінок, щоб гарантувати їм здійснення й реалізацію прав людини й основоположних свобод, закріплених у цій Конвенції».

Попри декларативну підтримку, жінки з інвалідністю в Україні все ж не мають подекуди найелементарнішого – доступу до вільного пересування, до інформації, до рівного неупередженого ставлення тощо. Однак навіть така ситуація для українських жінок не є безнадійною. Їхній силі волі та бажанню самореалізуватися можуть позаздрити представниці інших національностей.

«… але щаслива!»

Розпочали роботу з тренінгу «Я щаслива жінка», яку провела виконувач обов’язків голови Львівської обласної асоціації інвалідів Оксана Кіяновська. Всі учасниці семінару поділилися своїм баченням поняття щастя. Жінки висловлювали різні аргументи на користь того, чому вони є щасливими. Найчастіше звучали такі: я щаслива, бо живу на цьому світі, бо маю близьких мені людей, бо маю можливість допомагати таким, як я, людям з інвалідністю і потрібна їм. Усі присутні згодилися на тому, що кожен прожитий день – то є щастя. А Віра Дмитрів, голова Яворівської районної асоціації інвалідів, розповіла про свій досвід спілкування з хворими дітьми. Пані Віра поділилася власними переживаннями: «Коли я бачу дітей, які лежать і не можуть працювати ні руками, ні ногами і їм навіть сторінки Біблії перегортають батьки, але водночас ця малеча каже: «Я щаслива!», - тоді я думаю, якими ж насправді щасливими є ми».

Жінки, що приїхали з різних районів та міст Львівської області розповідали про свої болі та терпіння, які є в їхньому житті. Однак ці розповіді завжди мали «але»: «Але я щаслива!».

Треба стукати – і нам відчинять. А коли?

Розглядати питання жінок в нашому суспільстві слід комплексно. Тож під час семінару-тренінгу учасниці розмовляли і про працевлаштування, і про медико-соціальні експертні комісії, і про інформаційне забезпечення тощо.

Представниці жіночого комітету Львівщини висловили великий жаль стосовно ситуації із влаштуванням на роботу молоді з інвалідністю. Звучали думки про те, що працівники районних і міських товариств області долучалися до навчання молодих і перспективних дівчат, однак тепер у них просто відбирають можливість бути інтегрованими у трудові колективи. Свою історію кореспонденту «Благовіста» розповіла Тетяна Бариляк зі Стрия. Молодій дівчині під час проходження медико-соціальної експертної комісії не оформили індивідуальну програму реабілітації. Тож тепер її роботодавцеві треба чекати, доки таку програму оформлять, а Тані – сподіватися, що запис у довідці МСЕК: «потребує постійного стороннього догляду» не вплине на її бажання працювати. Згідно з Інструкцією про встановлення груп інвалідності, що зареєстрована в Міністерстві юстиції України від 14 листопада 2011 р. за N 1295/20033, у п. 2.2. зазначено: «Висновок про нездатність до трудової діяльності готується лише у разі згоди інваліда (крім випадків, коли інваліда визнано недієздатним)». Таня розумна і здібна, вона може бути, до прикладу, секретарем, або виконувати іншу сидячу роботу. Дівчина сподівається, що лікарі МСЕК поставляться з розумінням до її бажання бути частинкою трудового колективу. Так, вона потребує постійного догляду, але не вимагає, щоб держава надала їй опікуна, адже поруч надійне плече мами, не вимагає, щоб їй заплатили більшу пенсію, а готова сама заробляти гроші своєю працею. То чому багатьох таких, як Таня держава не розуміє? Адже, пишучи молодим людям у програмах реабілітації про нездатність до трудової діяльності, лікарі не тільки руйнують мотивацію, пригноблюють дух юного покоління, а й позбавляють державу ще одного платника податків.

Конвенція про права інвалідів гарантує «право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку інвалід вільно вибрав чи на яку він вільно погодився» (ст. 27). Коли ж дочитаються до цих слів ті, від кого залежить доля людей з інвалідністю?! Учасниці семінару-тренінгу висловили сподівання, що це трапиться найближчим часом, бо хто стукає, тому відчинять. Представниці інвалідного руху також висловили низку пропозицій щодо того, що має бути зроблено, аби Конвенція про права інвалідів реалізовувалася. Насамперед, це розуміння владою тих проблем, які зараз є, її бажання допомогти та піти назустріч, надати підтримку та зорганізувати можливості.

Семінар-тренінг тривав два дні, однак його учасниці напрацювали чимало пропозицій для поліпшення становища жінок з інвалідністю в Україні. Хочеться вірити, що до них дослухаються, надавши можливість представницям слабкої статі бути залученими до активного громадського життя, і найближчим часом кожна жінка зможе сказати: «Я щаслива!» без будь-яких «але».